З покон віків люди, які мали певну владу в суспільстві, піддавалися спокусі за певну винагороду вирішити питання. Більш успішні та заможні люди могли таким чином ставати ще більш заможнішими та впливовішими. Зрештою це і мотивує людей до соціального росту. І немає нічого критичного в тому, щоб, скажімо, розмитнити швидше свої товари чи зменшити суму штрафу за незначне правопорушення, чи дати своїй дитині кращу освіту, чи щось в такому ж дусі. Корупція була, є і буде незмінною супутницею влади. Тому що це природньо. Людина, що має такий інструмент, як гроші чи інші матеріальні блага, хоче користуватися ним на повну.

   Але ж є і інша сторона медалі. Якщо дати повну свободу цьому процесу, то виникне одразу дві критичні проблеми. Перша – корупція, як вірус, стане неодмінною складовою будь-якого державного процесу, і зробить управління державою неможливим в принципі. Накази не будуть виконуватись як слід чи зовсім ніяк. Грошові потоки не будуть досягати центру, що унеможливить їх перерозподілення, а це знищить дотаційні галузі і регіони. Центральна влада почне стрімко втрачати авторитет і розвалиться на локальні, що і призведе до розпаду всього суспільства. Ідеальний приклад подібного сценарію – Римська імперія і середньовічний Китай. Друга критична проблема – знищення відчуття соціальної справедливості. Багаті та впливові мають легку змогу примножувати свої статки і вплив, а інші верстви населення відсікаються від можливості будь-якого розвитку. Це призводить до зростання соціальної напруги і, зрештою, до повстань та бунтів. Тут яскравий приклад Франція епохи Відродження з її чисельними «революціями».  

   Отже, з одного боку маємо абсолютно нормальний, природній процес, а з іншого неминучий соціальний колапс. То як же знайти ту золоту середину, де хижий капіталізм корупції буде, як приборканий вогонь, – гріти і світити, але не спалить все до бісової матері? Це питання як раз і регулює система управління державою. Монархія, вочевидь, з цим не впоралась. Далеко не у кожного монарха чи сеньйора знаходилась сила волі опиратися спокусі отримати цінні подарунки від підлабузників. Демократія теж показує далеко не найкращі результати, і з кожним роком ситуація все погіршується. Олігархи мають змогу системно впливати грошима на ЗМІ, виконавчі органи, суди і, навіть, на владну верхівку. Навіть, антикорупційні і антимонопольні органи контролюються олігархами через нескладні корупційні схеми. Не кажучи вже про законотворців, які напряму лобіюють їх інтереси.

   Сьогодні ми бачимо, що рівень корупції в Україні полишив позаду всі адекватні межі і невпинно штовхає нас до соціально-політичної прірви. Чи дійсно ви вірите, що демократичні чиновники підуть проти прямої вигоди, проти матінки природи – проти корупції?! Отож. Із цієї ситуації є два виходи. Чекати, поки демократична система в черговий раз завалиться, і сподіватись, що на її руїнах встигне сформуватись нова, доки вороги її по шматках не розтягнуть. Або змінити демократичну систему на Громадянсько-Республіканську, при якій рівень корупції буде напряму і постійно контролюватися Громадянами, а не чиновниками.