Об’єднання в одну групу таких різних соціальних прошарків населення, як ув’язнені та заробітчани, може здатися дивним. Що ж такого спільного між тими, хто відбуває покарання за вчинені злочини, та людьми, що часто вимушено шукають заробітку на чужині?
Але чи зацікавлені ув’язнені та заробітчани у подальшому розвитку та розбудові України, та що конкретно вони роблять для цього? Найчастіше відповіді - “ні” та “нічого”. Так, виключення є, і ніхто не рівняє всіх під одну мірку, та в більшості…
Одні - виїжджають за кордон заробляти гроші, по кілька місяців або, навіть, років абсолютно не цікавляться життям на Батьківщині, живуть лише власними та сімейними фінансовими інтересами, увесь цей час банально не платять податки та роблять нульовий внесок у розвиток України.
Ув’язнені ж перебувають у своєму замкненому соціумі та цікавляться виключно його та власними проблемами, до речі, роблять це ще й на гроші платників податків, не виробляючи при цьому ніякого суспільного блага.
Тобто фактично і заробітчани, і ув’язнені відірвані від інтересів суспільства та у своїй масі з точки зору соціальної користі є ніким іншим, як соціальними дронами. А це, за найменшими оцінками, - три з половиною мільйони осіб! Як бонус, раз на кілька років великий відсоток з них приймає участь у дійстві під назвою “демократичні вибори” та вирішує у тому числі і наше з вами майбутнє!
Звісно, в такому становищі речей винні не лише вони, а й влада, та багато в чому - суспільство та громадяни!
Очевидна бездіяльність та відсутність послідовної політики влади, яка лише на словах зацікавлена у поверненні заробітчан до України, а на ділі не робить нічого для створення нових робочих місць, реальної альтернативи відповідних заробітків вдома, тощо.
Для ув’язнених не існує програми соціальної адаптації, самі місця позбавлення волі мають жахливі умови, та на практиці є кузнями кримінальних кадрів.
Щодо суспільства та громадян, їм, як і владі, час побачити реальну проблему маргіналізації цих двох соціальних груп та почати працювати в напрямку їх реінтеграції.
Досить хвалити умовного Миколу, який поїхав “на полуницю”, що він молодець і робить все для сім’ї. Досить слухати від нього те, як ТАМ все гарно, і як ТУТ погано, і нічого йому тут не дають. Треба запитати: а що особисто Микола зробив корисного для України сьогодні, щоб завтра його діти жили краще ТУТ, а не поніверялись в наймах ТАМ. І чого взагалі він вимагає “Дайте щось!”, хоча сам є абсолютно пасивним членом суспільства?
Громадянам потрібно перестати клеїти пожиттєвий ярлик “зек” на кожного, хто перебував у місцях позбавлення волі, та, як варіант, разом з органами влади ініціювати процес пошуку інструментів адаптації і залучення таких людей до розвитку суспільства.
Так, процес зміни сприйняття у суспільстві заробітчан та ув’язнених, як потенційно соціально-активних, свідомих та дієвих громадян, може видатися довгим та складним. Однак немає нічого складного в тому, щоб побачити проблему, замислитись та почати змінювати власне відношення, підштовхувати до цього владу та оточуючих вже зараз. Адже це наша держава і ми в ній господарі, а отже, що вклав вже сьогодні, те й отримаєш завтра.