Чи може закон про мову призвести до громадянської війни?
Може. І це має відбутись, якщо громадяни не зрозуміють ряду речей.
В Україні прийнято Закон про мову (Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»). Багато хто про це вже знає. Але не дуже багато таких, хто з цим питанням розбирався.
В чому сутність цього закону?
Ми не будемо тут ледарям, які не хочуть прочитати закон самостійно, тезово розповідати, що в законі є. Якщо не прочитають – то так і буде. Гірше буде їм.
Сутність закону вцілому полягає в тому, щоб примусово ввести в обіг українську мову на всій території України. Зверніть увагу – примусово! Примус має здійснюватися через систему штрафів та різних заборон і санкцій. Для цього вводиться спеціальний орган влади: Уповноважений із захисту державної мови з Секретаріатом цього самого уповноваженого.
Так, закон не розповсюджується на приватні відносини громадян. Але, розповсюджується на всі сфери суспільних відносин. Навіть на об’єднання громадян, в яких, за своєю інституцією, громадяни самі собі визначають, як їм спілкуватись між собою і чим займатись в такому об’єднанні.
Якщо те, що передбачено законом, почне реалізовуватись так, як цим законом задумано, то всі неукраїномовні громадяни України відразу почнуть відчувати дискомфорт. Наприклад, в Одесі, на «Привозі» за російську мову на продавця можуть накласти такий штраф, що продавцю вигідніше бути взагалі глухонімим. Ясна річ, що російськомовні громадяни можуть бути незадоволені.
Також виникнуть проблеми і додаткові навантаження на підприємців, які використовували російську мову як інструмент ведення бізнесу. Перехід на україномовні платформи чи створення мультимовних, буде вимагати фінансових витрат.
Всі розуміють, що закон в першу чергу направлений саме на витіснення російської мови з території України. Вже зараз в Україні є сили, які почали розкручувати це незадоволення. Хоча сам закон ще реально не почав діяти і, взагалі, невідомо, чи почне діяти колись. Коли людині будуть забороняти говорити тією мовою, якою з нею говорила його мама, то людина в таких випадках може далеко піти. А якщо таких людей буде багато (а їх багато), то це може перетворитись на потужну силу. І тут буде достатньо будь-якої провокації, щоб розгорівся громадянський конфлікт.
Згадаймо, що Росія саме тиск на російську мову використала як привід для захисту від «фашистів-бандерівців» на виправдання своєї агресії. І це при тому, що ніякого утиску російської мови не було. І ніяких фашистів-бандерівців теж ніколи не було і немає й зараз. Це все були вигадки кремлівської пропаганди і прислужників Москви в Україні. Це значить, що якщо зазначений закон про мову почне діяти в повну силу, то Росії не треба нічого буде вигадувати. Просто треба буде підтримувати одну з сторін громадянського конфлікту (проросійську) і громадянська війна стане реальністю. А реальна громадянська війна – це реальна війна із сотнями тисяч жертв. Саме цей сценарій є реальним. І саме ця його реальність лякає громадян. Це підводить до думки, що, хай йому грець, із таким законом. Не треба займатись витісненням російської мови в Україні. Не треба всього цього, бо нам потрібне мирне життя, а не війна. І все. Питання закрито. І що? Все має залишитись так, як було? А як було? А була і продовжується політика Росії поступового поглинання України. І як народу, і як території. То що тоді? Виходить, закон про мову зробили спеціально для того, щоб він виконав не те, що ним передбачено, а на сто відсотків реалізував зворотні завдання? Виходить, що ті, хто його приймали та просували – звичайні провокатори і вороги України? Так, саме так і є, якщо не звернути увагу на іншу обставину справи.
Інша обставина – це перехід Росією до силових методів поглинання України. Поглинання України почалося з Переяславської унії 1654 року. Коли підписали із Московією пакт про створення федеративної держави. Дуже швидко цей пакт перетворили в «возз’єднання» України та Росії. А потім його почали позиціонувати як входження України в склад Росії. А ще потім почався довгий, аж на три століття, процес, при якому поступово вдовблювались прості тези, які й зараз вдовблюються.
ОСЬ ЦІ ТЕЗИ:
- Україна ніколи не була державою, це штучне утворення.
- Український народ – це просто частина слов’янського триєдиного братнього народу.
- Української мови ніколи не було. Це просто діалект єдиної слов’янської триєдиної мови, звичайно, основним з яких є російський діалект. Іншими словами – українська мова – це вироджена російська мова.
- Всі українські території – це єдині слов’янські території із центром в Москві та історичним центром в Києві і які мають повернутись під руку Москви.
Треба сказати, що царський та комуністичний уряди досить мудро проводили цю лінію. По-перше, перемішували населення, заселяли наші території росіянами, а українців розсироплювали по всій території Росії. По-друге, поступово, методом кнута й пряника, витісняли українську мову та замінювали її російською. Якщо б цей процес не зупинився, то через деякий час мета, можливо, була б досягнута. Україна й українці, дійсно, перестали б існувати і стали б частиною Росії. Але. Росія припустилася фатальної помилки, коли в 2014 році вирішила цей процес повзучого поглинання прискорити. І забрати під себе силовим методом те, що можна забрати. Щоб не чекати, поки українці шляхом «природнього» проросійщення, стимульованого самою Росією і її посібниками в Україні, самі б перетворились на щасливих росіян.
Зброєю, яку всі три сторіччя повзучої анексії України використовувала Росія, була – мова. Саме російська мова. Як тільки українець заговорив російською, йому відразу починають втюхувати думки, що він ніякий не українець, а просто відбився від матінки Росії, тобто росіянин. Ясна річ, що втюхання це відбувалося розумно, так, щоб його не сильно було помітно. Такий процес не тільки в Україні відбувається. Таке саме відбувається і в Білорусі, де білоруська мова сьогодні вже рідкість. Стало питання простого приєднання Білорусі до Росії.
Якщо проти нас використали зброю – мову, то логічним було б у відповідь використати таку ж саму зброю – теж мову.
Це означає, що тепер всі громадяни України мають для себе відповісти на ряд принципових і цікавих питань. Всі – без вийнятку!
Чи визнають вони Україну окремою суверенною державою?
Чи визнають вони, що український народ є самостійним народом, а не якимось відгілкуванням російського народу?
Чи визнають вони, що першою приналежністю до української нації є мова?
І це незалежно від етнічності громадянина України. Будь це мадяр чи єврей, чи росіянин, чи хтось ще. Він має так само відповісти на зазначені питання.
А як відповісти на ці питання? В якій формі? Дуже просто – своїм відношенням до нового закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
Так, для російськомовної частини населення впровадження нового закону буде нести за собою деякі незручності. До тих пір, поки вони не опанують українську мову. Мову незалежної української держави. Але. будуть такі, які ці незручності сприймуть, як необхідний захист від анексії сусідньої держави. Будуть такі, які поведуться на балаканину проросійських сил і підтримуватимуть скасування мовного закону-зброї. Або, ще гірше, почнуть підтримувати проросійські сили, якщо почнеться громадянський конфлікт. Ніхто зараз не знає, чим все це закінчиться. Але, точно відомо, що за незалежність потрібно платити. За сильну країну треба платити. Ніхто це просто так даром не дає. Плата – це активна громадянська позиція. Якщо питома вага тих, хто прийме новий закон про мову, як зброю проти російської агресії, буде значно переважати іншу сторону, то ніякої громадянської війни не буде. А тим, хто стоїть зараз на проросійських позиціях, хто не сприймає Україну, треба усвідомити ще одну деталь. Громадянських українських сил в Україні достатньо для того, щоб організувати будь яке силове протистояння проти проросійщення. Це вже історія довела.