На сторінці “Поступу” у фейсбуці ми постійно роз’яснюємо та відповідаємо на питання стосовно ідеології ГРОМАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ та побудови ВЕЛИКОЇ УКРАЇНИ. Інколи ці відповіді та роз’яснення робляться російською мовою і з’являється людина яка дорікає нам, мовляв навчіться спочатку правильно говорити та писати, а потім вже щось пропагуйте. У такі моменти в мене постає питання чи доречна така категоричність?
Можу сказати за себе що за національністю я українець. Народився у 1980 році в Харківській області і усе моє мовне середовище було російськомовне. Російський дитсадок, російська школа, технікум, і навіть у більшості випадків викладання предметів і спілкування в інституті. Я вивчав українську мову паралельно, я спілкувався спокійно при необхідності, але середовище було російськомовне і тому у більшості випадків я спілкувався російською мовою.
З часом я почав спостерігав як навколо все більше і більше людей розмовляли українською мовою, бо це є державна мова і вона почала поширюватися на усіх етапах життя українців (садочок, школа, вищі навчальні заклади, державна служба). І це правильно на 100% бо це наша самоідентифікація!
Але при цьому мені були дуже неприємні моменти, коли українську мову насильно заставляють любити і говорити. І це викликає відразу! Ну неможливо заставити покохати усім серцем людину, мову, Україну. Неможливо!
З дитинства я багато читав книжок, і в тому числі патріотичних, хоча і радянських. З дитинства мені небайдуже була моя Батьківщина – Україна, хоча і розмовляв я переважно російською мовою.
З 2010 року я член організації “Поступ” і приймаю активну участь у нашому русі, що поставив собі за мету побудувати ВЕЛИКУ УКРАЇНУ. В “Поступі” я виконую обов'язки головного редактора газети «ГРОМАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА». Наша газета двомовна (російська і українська), наші матеріали і спілкування також двомовні. Ми будуємо ВЕЛИКУ УКРАЇНУ і для нас важливо не стільки якою мовою ти говориш, як те — чи робиш ти хоча б щось для того, щоб змінити ганебну ситуацію в Україні. При цьому ми чітко усвідомлюємо, що українська мова це державна мова і все більше переходимо на використання рідної мови в газеті, спілкуванні, діяльності.
При цьому, з часів початку незалежності ми постійно чуємо, як лунає українська мова з вуст Президента України, депутатів Верховної Ради, держслужбовців. Українською мовою виголошують патріотичні промови і солодкі завірення до громадян України, що в нас все добре, а буде при них ще краще! Вони розмовляють патріотично українською мовою, але при цьому на ділі грабують і плюндрують нашу неньку Україну!
То хочу задати вам питання, панове категоричні українці: що важливіше, говорити українською мовою і при цьому знищувати її, чи робити реальні кроки для порятунку України, незалежно від того, якою мовою ти говориш?
P.S.: Ті, хто тільки говорить українською мовою, переймається Україною, але більше нічого реального не роблять насправді, допомагають знищенню України, хоча і пасивно. Тільки наші спільні дії можуть змінити Україну! Говоріть українською, але при цьому ще дійте! Приєднуйся до “Поступу”, будуймо разом ВЕЛИКУ УКРАЇНУ!
Коментарі до статті:
ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ МАТЕРІАЛУ ВИНИКЛИ СУПЕРЕЧЛИВІ ДУМКИ. ПОДІЛЮСЯ НИМИ. Питання мови - дуже суперечливе й "слизьке". Чудовий засіб маніпуляції! І є моменти в матеріалі неоднозначні, хоча думка, викладена Дмитром, на часі. Гаразд, ми збудуємо ВЕЛИКУ ДЕРЖАВУ — УКРАЇНУ, в якій певний відсоток населення буде спілкуватися, наприклад, російською чи якоюсь іншою мовою, яка залежно від обставин (об'єктивних чи ні) стала більш уживанішою, ріднішою, зрозумілішою, комфортнішою? Це як? ВЕЛИКА УКРАЇНА БЕЗ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (державної)? Про яку самоіндентифікацію йдеться? Отямтеся. Швидше, в перспективі мова має вестися не "змушування любити" мову, а про заходи на державному рівні, які б дали змогу зрозуміти громадянам, чим є мова для держави, а також ті, які б, принаймні,ще б були покликані виховати МОВНУ ТОЛЕРАНТНІСТЬ (не завадило), чого, на жаль, у нас немає. Адже БІЛІНГВІЗМ розглядається дедалі частіше як ШТУЧНО ВИГАДАНИЙ МОВНИЙ БАР'ЄР, який все частіше перекручує поняття патріотизму. Адже патріотизм — це не лише зання мови на усному й писемному рівні. Це цілеспрямована активна позиція. Однак, якщо пенсіонер, наприклад, який послуговується українською, але він у силу віку не може бути активним громадянином, то він допомагає знищенню України? Крім того, нашим політикам по барабану взагалі якою мовою давати обіцянки-цяцянки. Й плугу здебільшого зрозуміло, що вони не будуть виконані. Не потрібно тут мову мішати, як кажуть, з "половою" і дискридитувати її. Ми повинні підтримувати навпаки її престиж. Пишу так не тому, що є українським філологом. Однак залишився післясмак певної незавершності...
Согласен с Дмитрием и одновременно, с Людмилой. На мой взгляд, сегодня нам нужно для начала сформировать позицию касательно украинского языка. В позиции четко обозначить наше отношение к языку с точки зрения национального в нашем государстве, его развития путем создания условий престижности, воспитания любви к нему. В результате такой политики государства будет формироваться единение вокруг украинского языка всех граждан, говорящих на разных языках. Проведение такой политики возможно лишь во взаимодействии всех институтов власти при наличии политического инструмента — Гражданской республики, так как она способна дать механизм замены не мировозренческого языкового политиканства и манипуляций политиков сегодняшней системы власти на новое понимание общества, осознание большинством граждан патриотической необходимости общения на национальном языке как на государственном, так и на бытовом уровне!