
Українська політика вражає різноманіттям. Різнокольорові партії, гучні вибори, довгі й напружені коаліціади. Ніхто не ставить під сумнів, що влада в Україні змінюється за демократичною процедурою. Але чому ж тоді життя людей ніяк не стає кращим? Чому громадяни не відчувають плюси демократії у власній кишені?
Відповідь дуже проста: бо фактично не існує механізмів миттєвого позбавлення влади через втрату довіри громадян.
Вклавши гроші у виборчу кампанію, вони одразу ж забувають свої обіцянки і замість того, щоб приймати рішення в інтересах свого виборця, біжать торгувати отриманим від народу шматочком влади, аби заробити на наступні вибори стільки, щоб ще й собі щось залишилось.
А заробляти є на чому. Щойно народний обранець отримує повноваження, до нього одразу вишиковується черга лобістів та посередників від олігархічних груп, готових платити чималі кошти за кожне «правильне» голосування у Раді.
В результаті суворі закони стають беззубими й вихолощеними через внесені поправки. У точні й виважені законопроекти вносяться малопомітні пункти, через які хтось із бенефіціарів отримує мільярди пільг або бюджетних коштів, замість того, щоб вони були використані в інтересах усіх громадян. В той час, як прийняття вкрай потрібних законів може затягуватися до безкінечності під тягарем парламентського спаму: тисяч безглуздих правок, єдина мета яких – розтягнути час.
Звісно, депутата можна переобрати, але то коли ще буде? Чергові вибори лише раз на п’ять років, а до того часу можна наробити ще багато справ і заробити багато грошей. А потім старе якось забудеться, потім будуть гроші на нову виборчу кампанію, нову рекламу і гречку для бабусь. Недарма депутати називають деякі округи «прикормленими», бо там вони можуть переобратися з мінімальними витратами. А відкликати такого депутата-мажоритарника настільки складно, що за 30 років незалежності в Україні ще не сталося жодного такого прецеденту.
Депутати, обрані за партійними списками, звісно, трохи відповідальніші, ніж мажоритарними, завдяки імперативному мандату. Але й вони звітують не перед народом, а перед своїм партійним керівництвом, яке їх поставило на прохідне місце у партійному списку.
Але ж лідери партій так само не застраховані від зради свого виборця. Просто вони беруть більше грошей, аби вся партія слухняно проголосувала за те чи інше лобістське рішення. І в результаті на галасливих перемовинах щодо створення чергової коаліції найчастіше вирішується не те, як оптимально розставити компетентніші кадри по ключових посадах, а те, на які фінансові потоки посадити «смотрящого» від конкретної політичної сили. Щоб щось від державних коштів крапало і йому, і партії.
Отже відповідальності в партійних депутатів перед громадянами ще менше, бо процедури відкликання партії немає взагалі. А нові вибори не скоро, і коли вони прийдуть, то вдячний олігарх з задоволенням наддасть «дружній» партії прайм-тайм на своїх телеканалах, щоб і в новій Раді вона знову голосувала на його користь.
В результаті бідність в Україні консервується, бо депутати і партії систематично захищають лише інтереси себе та своїх спонсорів, а наявна електоральна система ніяк не може цьому запобігти.
Все це безглуздя може зупинити лише перехід від демократичної процедури виборів до громадянської республіки, де голоси виборців не віддаються раз на п’ять років, а делегуються – як право тимчасово представляти інтереси громадян – і можуть бути відізвані у будь-яку мить у разі втрати довіри.
Саме відчуття постійної відповідальності народних делегатів перед громадянами розірве це ганебне коло, де гроші перетворюються на владу, а влада – на нові гроші, лишаючи при цьому громадян за бортом.