Ми отримали такий коментар: «Мені складно сприймати діяльність будь-якої організації, коли вона не прив'язана до строків досягнення певних результатів, цілей. Це викликає алергію». Періодично ми подібні репліки отримуємо.

Давайте розбиратись. Все вірно, щоб щось зробити, потрібен план дій. Навіть, тупі це розуміють.  А якщо є план, то тоді, мабуть, мають бути в ньому зазначені і виконавці, і терміни виконання. Вірно? Якщо мова йде про бізнес-план, то вірно. Наприклад, без цього жоден нормальний банк не дасть  нікому кредит на бізнес. Інвестор також не буде вкладати гроші в бізнес, якщо не буде розуміти, коли вкладені кошти окупляться. До цього всі звикли. Настільки звикли, що по іншим напрямкам суспільного життя, крім бізнесу, іноді теж пробують застосувати такі критерії. А ось це вже невірно.

Уявіть собі, молодий чоловік побачив дівчину, яка йому сподобалась. Він ще із нею не познайомився. Він, навіть, не знає, чи має вона чоловіка. Але зразу видає для своїх друзів «план» дій:

через тиждень – знайомство в метро;

ще через тиждень – сумісний похід в кіно;

через місяць – похід на день народження до спільних друзів (яких ще нема);

через місяць і три дні – знайомство із мамою та татом дівчини (хоча невідомо, чи є вони взагалі);

через півроку – спільний відпочинок;

рівно через рік після знайомства – спільне життя на зйомній квартирі;

через рік і три місяця – весілля;

через два роки – народжується хлопчик, і т.п.

Хто-небудь уявляє собі, що такий «план» може написати та презентувати людина, яка товаришує із своїм глуздом? Так, питання риторичне. Бо всі розуміють, що це відносини між людьми. І їх не можна запланувати чи спрогнозувати. Можна передбачити, що хлопець почне діяти в цьому напрямку. Але що й коли в нього щось вийде – ніхто не знає.

Приблизно так само й в усіх інших суспільних відносинах. Особливо в таких, де задіяні великі маси народу. Можна ставити цілі, можна планувати. І можна пробувати встановлювати часові відрізки щодо майбутніх досягнень. Але це все марно. Досвід історії каже, що такі плани ніколи і ніде не реалізуються. Ніколи і ніде! Якщо б гадати на картах, то «прогноз» був би більш реалістичний, ніж якийсь прагматично-науковий.

І як з цим бути? Нічого не планувати і нічого не передбачати? Теж невірний підхід.

І планувати треба, і прогнозувати. Але всі ці плани мають мати сутність векторів, напрямків роботи. Також необхідно розуміти, наскільки просувається робота. Тобто необхідно вимірювати шлях, що пройдений.

Необхідно повторити, що в реальній політиці ніякі плани чи прогнози ніколи не реалізуються. Простий приклад. Візьмемо найбільш одіозні випадки минулого століття: фашисти й більшовики. В Німеччині й у світі мало хто вірив, що Гітлер прийде до влади. Його вважали колуном. Тим, хто просто веселить  публіку своїми чудернацькими виступами і заходами. Проте сам «клоун» і його оточення ані трохи не сумнівались в перемозі. І чим більше вони вірили в свою перемогу, тим менше в неї вірили інші політичні сили. Ще більш разючий приклад – більшовики. Ленін вже в 1912 році почав реалізовувати думку, що соціалістична революція буде не при їх житті. І що треба готуватись передавати справу революції нащадкам. А в рік революції – 1917-й ніхто не міг, навіть, уявити собі, що більшовики можуть прийти до влади. Бо вони вже вовтузились більше двадцяти років і залишались самою маленькою партією. Сам Ленін не дуже вірив в свою перемогу, але вперто працював і надихав такою ж впертістю своїх товаришів. Чим все закінчилось – знають всі. Це яскраві приклади. Але і всі інші історичні приклади саме такі. І ніколи не були іншими.

То як бути тим, у кого викликає алергію той факт, що реальні громадянсько-політичні дії не піддаються плануванню? Все дуже просто – почати працювати, незважаючи ні на що. Ні на які прогнози, чи алергію. Бо перемога досягається не очікуванням виконання планів, а повною відданістю своїй справі. А хто віддається своїй справі, то в нього ніколи не виникає алергії щодо того, що нема чіткого плану із вказанням часових меж. Необхідно в таких випадках використовувати девіз: роби, що треба, – і будь, що буде. Саме так, наприклад, діяли Степан Бандера і його сила. Якщо б вони оцінювали, коли саме зможуть перемогти, і втрачали б свій пил від того, що не можуть передбачити своєї перемоги в найближчі роки, то сьогодні, можливо, ми б і не мали Незалежної України. Хоча й за незалежність нам ще треба поборотись. Бо незалежність Україна отримала не в запеклій боротьбі за Свободу, а внаслідок розпаду Радянського Союзу. І Першим Президентом став не борець за Незалежніть, а лідер Компартії України Кравчук. Він непогано жив і при СРСР, і явно не переймався ідеєю Незалежності. Ми переможемо, ми побудуємо разом Велику Україну! Незалежно від того, скільки на це буде потрібно часу.