До М. Драгоманова

Київ 28.01(9.02).1894

У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. ін. Така лехкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: «Як се? От ви казали, що N. N. дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по нашому!» «Говорить по нашому» – се вже ценз! А послухати часом, що він говорить по нашому, то може б краще як би він говорив по китайськи.

Леся Українка. Листи 1876–1897. К. 2016

Це болісне запитання одного з наших читачів в коментарях до статті" А было ли в Чили чудо?" на сторінці «Поступ» у фейсбуці,спонукало до написання даної статті. Тому, що між "говіркою вбивць" та літературною російською мовою велика різниця...
Насамперед, хочу сказати, що для самої мене рідніша українська мова. Проте, якщо трошки заглибитися в історію,то легко можна знайти пояснення щодо кількості російськомовного населення України.
Як відомо, українська мова зазнавала утисків з 1410 року, починаючи від битви під Грюнвальдом, з боку Польщі. В 1569 році, після Люблінської унії, була повна заборона української літератури.
Вже з 1626 по 1914 роки на викорінювання нашої мови безпосередньо мала вплив Росія. Укази Синоду, патріарха московського Іоакима, імператорів та імператриць (Олексія, Петра, Анни Іванівни, Катерини, Олексія, Миколи), протягом століть забороняли і притискали розвиток української мови.
Та найважливішим наслідком русифікації для нашого сьогодення стало саме минуле століття. Щоб більш детально пояснити його причину, зробимо невелику екскурсію в історію минулого століття:
1919р.-знищення національно-свідомої частини населення,заборона всіх жанрів українських творів.
1929р.-арешти укр.науковців та духовенства і заміна їх російськими
1933р-знищення більшості українських письменників
1938р-постанова ЦК КП про обов'язкове вивчення російської в школах
1939р-закриття частини українських та відкриття російських шкіл
1940-1947р.р-депортація укр.населення в Сибір,чистка серед діячів української культури
1958р-постанова пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову
1962р-репресії проти захисників укр.мови
1970р-Наказ про написання і захист дисертацій російською
1978р-Колегія Міносвіти.Директива"Про вдосконалення вивчення рос.мови в школах "
1983р-Постанова"Про поліпшення вивчення рос.мови у школах республік".Поділ класів.
1989р-Постанова ЦК КПРС"Про єдину офіційну державну мову у СРСР"
1990р-Закон про мови СРСР закріплює за рос.мовою статус офіційної в СРСР

 

Для чого я навела цю хронологію,запитаєте Ви? Все дуже просто - цей сумний факт історії нашої мови неможливо ні викреслити, ні забути. Звідси і наслідки. Ні, я не намагаюся захистити процвітання російської мови на землях нашої країни - я просто хочу висвітити позицію людей, яким ці етапи історії нашої мови, свого часу, не дали можливості належно вивчити її. Бо й сама пам'ятаю, що того часу навіть в обласних центрах Західної України досить часто можна було почути саме російську мову - в установах, магазинах, тощо. Тай взагалі – українська мова, як мова щоденного спілкування лунала тільки в селах. Це й не дивно - не знаючи досконало російської за часів Союзу, у людини просто не було можливості рухатися по сходинках  зростання.Саме російськомовні люди мали можливість отримати хорошу освіту,роботу чи посаду. І це говорить про їх високий інтелектуальний розвиток. В любові важливі поступки, а не слова, в тому числі й до Батьківщини.
Тому давайте будемо лояльнними одні до одних, лише тоді наша спільна мета - побудувати Велику Україну, де влада буде належати громадянам, а не купці олігархів, буде досягнута!!!

 

Твердохліб Максим

Не треба вибачатись і виправдовувати російськомовне населення. Ні! Нема за що виправдовуватись і вибачатись. Так сталося, що знищили мову і досягли результатів. І винні тут не ті, хто перейшов на російську, а ті, хто не домігся перемоги над російським поглинанням, тобто українці. Так, програли війну за незалежність. Це факт. Так, боролися, але не вибороли. Незалежність ніхто не виборював. Вона нам впала з неба. Це тепер, під час російської агресії на Доббасі, йде виборювання незалежності. Причому виборювання не незалежності українців, як етносу, а як українського народу, як частини людської цивілізації. І до українського народу відносяться і російськомовні громадяни. Яких, від 10 до 20 млн. за різними оцінками. Тому підняття питання мови - це йде на руку Кремлю. І той, хто це робить. Хто починає переслідувати тих, хто говорить російською, той - або провокатор, або дурень. І не відомо, що краще. Мати справу із російським провокатором, чи дурнем-патріотом.

Треба також розуміти, що будь-яка людина за рідну мову буде завжди мати тільки ту, на якій з ним говорила його мама. Так, він може перейти на іншу. Виїхати за кордон. Перейти на іншу мову. Навіть думати ні ній. Але рідна мова - це та мова, на якій із людиною говорила його мама. Тому тут треба не нагнітати проти російськомовних українців, а проводити політику підвищення поваги та любові до української мови. А якщо хтось буде примушувати "полюбити мову", то досягне зворотнього ефекту. Саме цим і скристався Кремль, коли обовванював наще населення на Доббасі. І багато дурнів на це повелося.

Оксана Шульга ,

член ГО «Поступ»