За особистим розпорядженням прем'єр-міністра Речі Посполитої Пілсудського, 16 вересня 1930 р. розпочалось «умиротворення» українців Галичини. Акція стала прикладом застосування принципу колективної відповідальності, що не знайшов належного засудження міжнародних інституцій.
З падінням Західноукраїнської Народної Республіки, більша частина її території увійшла до складу Другої Речі Посполитої. Відповідно до умов входження, Польща мала забезпечити широкі права національних меншин, але на практиці — взяла курс на культурну асиміляцію українців. І вже з 1924 року — нищення освіти українською і її вилучення з практики державних установ — стали частиною урядової політики.
Варшава активно підтримувала колонізацію новоприєднаних земель, силами «осадників» — поляків-переселенців, що отримували чи на пільгових умовах купували землю у Західній Україні.
Бідність, повсякденна скрута і масове безробіття радикалізували українську молодь, яка гуртувалася довкола щойно створеної підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Влітку 1930 року вона ініціювала акцію, в ході якої з 12 липня по 24 вересня був вчинений 191 акт саботажу, з яких 172 - супроводжувалися нищенням особистого майна польських осадників, урядовців та генералів.
В широкому сенсі — це був протест проти антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої.
В серпні 1930 року Пілсудський віддав наказ про «пацифікацію» (умиротворення) українців Галичини.
Під час каральних акцій, по містечках і селах Галичини, нищилися українські громадські організації, школи та кооперативи. Свою діяльність змушені були припинити близько 140 українських місцевих товариств.
Побиттям та нищенням майна українських селян — обернулася пацифікація на селі. За даними української сторони — від «акції втихомирення» постраждало близько 750 сіл.
Пацифікація українців Галичини стала зразком застосування принципу колективної відповідальності й вкрай загострила і без того непрості українсько-польські стосунки. Їх радикалізація, з обох боків, у роки Другої світової війни привела до взаємної війни на винищення і масової депортації українців Польщі у повоєнний час.
(За матеріалами історика Яни Примаченко.)
Зараз Україна і Польща починають нову взаємну широку інтеграцію. В разі її успішності, Україна і Польща мають шанс створити нову потужну геополітичну реальність. Яка може стати лідером в Європі.
Знання історії спільних відносин потрібне для того, щоб робити висновки. Щоб подібні, зазначені події, не повторювалися і не заважали спільному інтеграційному проекту.
Переможемо.
ЗА ВЕЛИКУ УКРАЇНУ!
"Поступ"