Сто років тому, 1 серпня 1923 р. Кремль розпочав "коренізацію", яка в Україні набула форму українізації. З якого дива Москва заопікувалася дерусифікацією? І чому раптом потім усе згорнула?
У 1919 році більшовики, захопивши частину України, поводилися, як махрові російські шовіністи, вороже ставлячись до всього українського. Така поведінка спровокувала сотні селянських повстань – червоні змушені були тікати.
Тоді Ленін зажадав від українських більшовиків ухвалити постанову про коренізацію. Постанову прийняли.
УНР програла, але важливим наслідком стало те, що більшовики нарешті визнали: українці є окремою від росіян національністю (чого не було в Російській імперії) з власною мовою, традиціями, побутом тощо.
В березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) Сталін заявив: "Українська національність існує".
Актуалізувалася тема "коренізації" у квітні 1923-го на ХІІ з’їзді РКП(б) у Москві.
Перед коренізацією (дерусифікацією) ставили чотири завдання.
1. Створити враження у селян (більшість населення України), що більшовицька влада – своя, рідна, українська.
2. Продемонструвати, що більшовики створили не чергову Російську імперію, а братерський союз вільних держав.
3. Залучити до співпраці відомих громадських діячів, які емігрували з України. Наприклад, у березні 1924-го Михайло Грушевський з родиною повернувся до Києва.
4. Здобути симпатії українців, що мешкають у сусідніх країнах – Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії. З прицілом на можливий рух Червоної армії задля реалізації ідеї світової революції.
Для проведення українізації Москва у 1923 р. призначила першим секретарем ЦК КП(б)У Еммануїла Квірінґа, секретаря Донецького губкому.
Фактично йшлося про дерусифікацію.
Заборонили брати на роботу людей, які не володіють українською. А ті російськомовні, які вже працюють в органах влади, мали протягом року опанувати українську. Інакше будуть звільнені.
Контроль за виконанням постанови поклали на спеціальних інспекторів з українізації. Вони мусили заходити до будь-якої установи інкогніто, під виглядом відвідувачів, і слухати, якою мовою спілкуються між собою працівники.
Невдовзі виявилося, що українізація відбувалася переважно у звітах для Москви, а не реальна.
Тому у квітні 1925-го Сталін замість "м’якого" Квірінґа надіслав з Москви рішучого і жорсткого партфункціонера Лазаря Кагановича. Який народився і виріс в українському селі, володів українською мовою.
Оскільки українізації опиралися головним чином партійці різних рангів, Каганович насамперед зламав саме цю ланку спротиву: зібрав пленум ЦК, на якому категорично зажадав провадження всього діловодства в ЦК і всіх регіональних парткомітетах виключно українською, проведення всіх зборів тільки українською, переходу основних партійних ЗМІ на українську, нарешті висунув вимогу всім без виключення членам партії опанувати українську.
Після пленуму з подачі Кагановича в газетах з’явилися статті із закликом застосовувати "показові звільнення за саботаж" українізації.
Результат – протягом лише перших восьми місяців відсоток документів українською мовою стрибнув з 15% до 65%.
Каганович пішов далі – проголосив, що всі члени партії мусять не тільки вивчити українську мову, але й опанувати українську культуру. Окрім мовних, відкрилися також курси з українознавства, де викладали багато предметів – від географії України та її економіки до української літератури.
Розвивались український кінематограф, театр, музика тощо.
Тоді ж на державному рівні почався офіційний культ Тараса Шевченка як поета-революціонера.
У 1926 р. провели атестацію держслужбовців: хто не володів мовою – вигнали з роботи. Незадоволені навіть надсилали скарги Сталіну.
Але "коренізація" втратила актуальність в грудні 1927-го, коли XV з’їзд РКП(б) ухвалив директиву про прискорену індустріалізацію СРСР.
Новий курс потребував жорсткої централізації. Українізація заважала їй. У липні 1928-го Кагановича відкликали до Москви.
І після цього все згорнулося, хоч Кремль і не давав прямої вказівки переходити на російську.
Новий генеральний секретар ЦК КП(б)У Косіор всі наради та інші службові заходи проводив російською. За незнання української вже не звільняли з посади. Держслужбовців брали на роботу без складання іспиту з мови тощо.
(зроблено за матеріалами історика Станіслава Цалика)
Переможемо.
ЗА ВЕЛИКУ УКРАЇНУ!