Цитата з Доктрини «Громадянська республіка», з п’ятого розділу ПЕРШОЧЕРГОВІ РЕФОРМИ:
РОЗДІЛ V. ПЕРШОЧЕРГОВІ РЕФОРМИ.
КИТ ТРЕТІЙ. ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ
- Будь-яка власність (матеріальні та нематеріальні активи) має легко оформлятися таким способом, щоб її легко можна було подарувати, продати, передати у спадщину, обміняти.
- Має працювати високорозвинений фондовий ринок, де кожна людина повинна мати можливість вільно вкладати гроші в акціонерний капітал.
- Має бути запроваджено дієвий та ефективний механізм швидкого відчуження будь-якої власності.
Реалізація цих позицій забезпечить великий обсяг внутрішніх інвестицій та унеможливить рейдерство».
Всі знають, що для розвитку економіки мають бути інвестиції. Інвестиції можуть бути як у вигляді матеріальних, так і нематеріальних активів. Головний механізм, який запускає інвестиції – це створення відповідних умов. Серед цих умов найважливіші: гарантії на повернення самих інвестицій та доходу від них, достатньо висока норма прибутку, легкість вкладення та виводу інвестицій. Чим більш великий розмір інвестицій, тим складніше їх знаходити. І, навпаки, чим менші інвестиції – тим їх легше знаходити. Як показує світовий досвід, то найбільші інвестиції за обсягом – це невеликі вкладення. Велика кількість невеликих вкладень. І в першу чергу це вкладення власного населення. Можна умовно всі інвестиції поділити на три великі групи: державні, великого капіталу (в т.ч. іноземні), від населення. Державні інвестиції залежать від стану економіки. Якщо країна бідна, то й вкладати нема чого. Вкладення великого капіталу залежать від політичних коливань і їх залучення – досить складна справа і в першу чергу пов’язана із політичною кон’юнктурою. Найдоступніші інвестиції – внутрішні, від населення. Але їх залучення вимагає певної перебудови країни. В будь-якій країні, розвитку рівня України, є дуже великий внутрішній потенціал інвестування. Але цей потенціал майже завжди лежить мертвим вантажем. В Україні так само.
Для пояснення наведемо два простих приклади «мертвих» активів.
Приклад перший. Людина має 10 % власності однокімнатної квартири. Квартира реально на ринку коштує, скажімо, біля 40 000 доларів. Це значить, що людина нібито володіє десятою частиною, тобто 4000 доларів. Так, теоретично так. Але практично – ні. Бо реально вона практично не може її вільно продати за цю ціну. По-перше, це складно юридично зробити, а, по-друге, кому потрібні ці 10% і за яку ціну? Можливо, власник інших 90% захоче купити цей шматочок, скажімо, за 100 доларів. А може і не захотіти навіть і цього. Це значить, що актив в реальних 4000 тис. доларів «мертвий». Бо він нікому не потрібен, і тому його ніхто не хоче купляти. Не кажучи вже й про те, що юридично і практично це складно зробити. Нема реального механізму ані відчуження такого майна, ані здачі його в оренду, ані вкладення його у вигляді інвестицій. Він «мертвий», але якщо його «оживити», то це зразу стане реальним інвестиційним ресурсом.
Інший приклад «мертвого» активу. Всім відомі невеличкі торгові точки продажу овочів і фруктів. Які оборудуються прямо на асфальті, і являють собою декілька ящиків з фруктами і овочами та продавцем. Що це, власність чи ні? Так, власність. Бо ящики чогось коштують. І фрукти з овочами в них теж чогось коштують. Тьотя продавець нічого не коштує, бо рабства у нас немає. Але ж є ще інша власність в цьому випадку – організаційна. Бо це не просто тітонька, яка продає фрукти. Це реальна торгова точка, яка приносить дохід. Якщо є дохід, то є норма прибутку, яку показує така точка. Якщо є норма прибутку, то є еквівалент грошової вартості. Є ціна, яка показує скільки така організаційна власність коштує в грошовому еквіваленті. І, ясна справа, що вартість її в сотні разів вища, за вартість самих ящиків та фруктів в них. Бо працююча точка – це цілий клубок напрацювань. Десь беруться ці ящики з фруктами, десь береться продавець, який здатний продавати. Хтось все це хазяйство привозить зранку, а ввечері кудись забирає назад. Все це приносить дохід. Тобто маємо факт наявності невеликого бізнесу. Якщо є «бізнес», то він має мати ціну в якості саме бізнесу. А це значить, що його можна продати. Але зась! В наших умовах це зробити офіційно неможливо. Неофіційно це робиться. Але вартість невелика, бо немає ніяких гарантій, що все це не розбіжиться, і не прийде поліція, не закриє роботу через несанкціоновану торгівлю. Хоча й неприхід поліції теж вкладається в вартість бізнесу і враховується як корупційна складова витрат. Тобто маємо факт того, що є організаційно-матеріальний актив. Така власність теоретично відсутня, але практично вона є. Проте продати офіційно її неможливо. Офіційно її не існує. Значить і не можна не тільки продати, не можна також здати в оренду, подарувати, заповісти або вкласти у вигляді інвестицій. І тут так само цей актив «мертвий». І тут, якщо такий актив зробити офіційним, то він «оживе» і стане частиною ресурсу інвестування в державі. Аналогічних прикладів дуже багато і їх можна побачити всюди. Це і недобудови, і неоформлені інтелектуальні права, і будь-які речі, які взагалі, мають якусь користь для когось.
Наявність будь-якої мертвої власності – це мінус в загальному обсязі всіх потенційних інвестиційних можливостей країни. Це втрачені можливості економіки, втрачені робочі місця і занепадання держави.
Вчені економісти дослідили, що загальна кількість такої неоформленої або недооформленої власності в слабких країнах (по типу України) досягає до 90% загального потенціалу всіх можливих інвестицій країни, в тому числі і закордонних. Тому першим кроком для розвитку інвестиційних можливостей має бути саме можливість легкого оформлення будь-якої власності, яка є фактично в наявності. Це завдання вкрай важливе, але дуже складне до виконання.
Проте можливість оформити власність ще не означає, що вона буде вкладатися в бізнес. Як правило, в бізнес вкладають гроші, а не активи у якомусь іншому, ніж грошовому, вигляді. Навіть золото спочатку необхідно продати (доречі і це в Україні сьогодні неможливо зробити за адекватну ціну), а вже потім кудись вкладати.
Для початку, перш ніж щось продавати і отримувати кошти для інвестицій, необхідно мати, куди їх вкладати. Бо інакше мертві матеріальні чи організаційні, чи інтелектуальні активи перетворяться в мертві гроші, які можна вкласти тільки на депозит в банку. Але депозити в усіх банках світу мають дохідність меншу, ніж рівень реальної інфляції. Інакше кажучи, гроші на депозитах тануть. І тут вже краще іноді, щоб матеріальні активи в гроші не переводити, бо вони тануть не так швидко, а можуть і, навпаки, зростати в ціні. Тобто має бути розвинений фондовий ринок. Це друга умова залучення інвестицій в економіку. В Україні за всі роки незалежності жоден уряд не переймався цією очевидною проблемою. Реально фондового ринку не існує в Україні.
Створити реальний розвинений фондовий ринок теж дуже складне завдання. Хоча пихаті слова «наявність розвиненого фондового ринку» виглядають дуже просто. Даємо один приклад. Хтось придумав невеликий бізнес. Зробити кіоск-кафе з міні-пекарнею. Вартість проекту біля 30 000 доларів. Ініціатор (підприємець) має власні 5 000 доларів. Де взяти інші 25 тисяч? Сьогодні зазвичай беруть у знайомих, можуть вводити їх в долю, а можуть і брати у вигляді кредиту. Можна спробувати в банку взяти кредит. Або спробувати продати щось власне, якщо власне таке є. Кредитні кошти мають дуже велику ваду. По-перше, незалежно від того, як розвивається справа, кредитор починає вимагати сплату регулярних процентів і повернення самого кредиту. Кредитор бажає повернути гроші із відсотками, а не добитись того, щоб бізнес запрацював. Він може взагалі розвалити цей, поки що нерозкручений, бізнес, аби тільки повернути кошти. Тобто кредитор не має аніякої зацікавленості в бізнесі того, кому він дає гроші. В нього є зацікавленість тільки в тому, щоб кредитор був платоспроможний, а не в тому, щоб в нього був гарний бізнес. Все. На сьогодні більше грошей нема де взяти в Україні, ніж від кредиторів. Так, теоретично можна створити відкрите акціонерне товариство (АО) і емітувати акції на суму біля 30 000 дол. З номінальною вартістю по 1000 грн., скажімо. І розмістити їх на якійсь нашій українській фондовій біржі. Але в умовах України легше полетіти на Місяць, аніж реалізувати цей теоретичний шлях. Хоча саме такий шлях і є шляхом до розвитку економіки.
Все, якщо нема реального фондового ринку – то не буде і внутрішніх інвестицій. І без цього побудувати розвинену економіку неможливо. Тобто інституалізація власності є однією з необхідних умов ринкових реформ. Уряд який це не розуміє і не здатний це зробити не зможе рухати країну вперед, до Великої України.