Ми категорично проти демократії, але не проти демократичних цінностей, прав і свобод. Ми проти демократичної форми правління.
Нам розповідають, що (згідно Вікіпедії): «Демокрáтія (грец. Δημοκρατία -« влада народу », від δῆμος -« народ »і κράτος -« влада ») — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).
Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».
Тобто, нас переконують, що демократія — це самоврядування народу, або влада народу, або влада для народу! Самоврядування здійснюється шляхом таємних виборів представників народу до органів управління!
Наведемо чотири головні причини чому ми проти демократії.
ПРИЧИНА ПЕРША
За демократичної форми правління відсутня будь-яка відповідальність депутатів за прийняті рішення. Це породжує безвідповідальне правління.
Ті, кого ми обираємо, не несуть жодної відповідальності за прийняті рішення і поточний стан справ у країні. Так, наприклад, ЗМІ регулярно показують, як один депутат може голосувати декількома картками відразу, займаючись так званим «кнопкодавством». А хто, наприклад, відповідає за те, що важливі закони для країни або не приймаються, або відкладаються на догоду «замовним» законам під конкретних олігархів? Хто персонально несе відповідальність за прийняті закони? Хтось чув, щоб персональна відповідальність «наздогнала» депутатів? Виходить, що можна проголосувати за будь-що і «умити руки»!
У цій ситуації пересічний громадянин ніяк не може вплинути на конкретного депутата, за якого він проголосував. Отже, громадяни відсторонені від управління державою. А вибори один раз у п'ять років — це всього лише імітація управління.
Наші обранці і самі відкрито демонструють свою безвідповідальність і байдуже ставлення до того, які закони приймаються або не приймаються. Завдяки телебаченню часто ми можемо бути свідками роботи Ради: напівпорожній зал, депутати, які нудьгують і займаються сторонніми справами… Вас не нудить від цього видовища? Це і є демократія. Справжня демократія.
Іноді нам кажуть, що, мовляв, депутата можна відкликати, і в цьому полягає його відповідальність. Або народ його не обере на наступні п'ять років, і цим депутат поплатиться. Але ми ж з вами розуміємо, що це нісенітниця! Всі освічені люди знають, що відкликати депутата можна лише теоретично, а на практиці це не працює. Ну, а загроза того, що народ не переобере свого «обранця» на чергову каденцію взагалі виглядає сміхотворно. Розумний і злодійкуватий депутат за п'ять років свого «депутатства» зможе стільки вкрасти, що йому буде вже байдуже, чи оберуть його на черговий термін!
Отже, маємо висновок: якщо депутат не несе ніякої відповідальності за свою діяльність, то він може бути безвідповідальним перед своїми виборцями. І, як бачимо, саме так і відбувається.
ПРИЧИНА ДРУГА
Демократія породжує повну безвідповідальність громадян за свій вибір. А це призводить до безвідповідального вибору.
«Чесні» і «змагальні» демократичні вибори породжують повну безвідповідальність виборців за ситуацію в країні! Скажіть, будь ласка, хто конкретно відповідальний за вибори того чи іншого депутата чи мера міста? Всі кажуть, що його обрав народ. Покажіть нам цей “народ”, і хай усі знають, хто проголосував за цих негідників. Нехай всі знають, хто торгує своїм і, в тому числі, нашим майбутнім! Громадяни хочуть це знати! Але демократія позбавила нас цього права. Таємниця голосування породжує масу можливостей для фальсифікацій та підкупу!
Висновок: якщо у громадян немає відповідальності за свій вибір, то їх вибір може бути безвідповідальним. І, як правило, так і є.
ПРИЧИНА ТРЕТЯ
Немає репрезентативності! Нами править купка людей обрана абсолютною меншістю!
Чи правда, що у нас в Україні «Народ є єдиним джерелом влади»? Неправда! Активність виборців на більшості виборів не перевищує 40-50%. І перемагає із кандидатів той, хто просто набирає відносно більшу кількість голосів, ніж інші кандидати. У підсумку, ми отримуємо факт, що у відносному вимірі перемагає той депутат, хто набере, більше голосів, але якщо звернути увагу на всіх громадян, то такий кандидат буде представляти інтереси меншості. Досвід усіх виборів свідчить про те, що досить набрати 20-30% голосів від загальної кількості виборців, щоб виграти вибори. Тому виникає таке питання: а хто представляє інтереси 80-70% виборців? Ніхто. Це означає, що четверо громадян із п'яти не мають взагалі ніяких своїх представників у владі, ніде!
Але якщо глянути глибше, то навіть ті депутати, яких вибрали — не представляють інтереси виборців. Вони є представниками своїх спонсорів та партійних груп, що й допомогли їм (фінансово та організаційно) стати депутатами.
Висновок: при демократії виборці не мали, не мають і ніколи не матимуть своїх представників у радах, якщо не змінити систему влади.
ПРИЧИНА ЧЕТВЕРТА
Кращий аргумент проти демократії — п'ятихвилинна розмова із середнім виборцем. (У. Черчіль)
Результат виборів у будь-якій демократичній державі сильно залежить від середнього культурного, освітнього рівня населення та його матеріального благополуччя.
Досвід усіх попередніх виборів, який багаторазово підтверджувався практикою, показує на те, що люди, у своїй більшості, голосують емоціями. Проте управління країною та формування уряду має бути справою не емоцій, а розуму, та має відбуватися на підставі раціонального мислення.
У демократичній державі «править балом» той, у чиїх руках знаходиться пульт від управління «зомбоящиком»! Править той, хто здатний налаштувати канали в ньому так, щоб вони вели мову про «те, що потрібно». Будь-якого кандидата, політика, міністра, партію або народ в цілому можна очорнити, обілити, розкласти на складові за родоводом, синтезувати і знову очорнити. Для того і вигадані всілякі TV-шоу. Так, будь-які демократичні вибори перетворюються в шоу, яке не має зв'язку з реальністю. Потрібні тільки гроші, гроші і ще раз гроші! Пообіцяйте людям запустити давно занедбаний завод із виробництва памперсів, заасфальтувати дорогу біля будинку №8, встановити дитячий майданчик у дворі або роздати гречку бабусям до свята і народ «схаває»! Народ завжди і всюди любить подарунки і обіцянки! Отже, чим менше освічений народ, тим менше він може відрізнити правду від брехні, якою зомбують громадян продажні ЗМІ.
Висновок: народ завжди буде готовий проголосувати за якісь подачки та за порожні обіцянки. Народ не зможе навіть розібратися в тому, що ж насправді являють собою кандидати в депутати. Цим і користується олігархія, яка вже довела нашу країну до краху!
Підсумок:
Історія показує, що на нашій землі ніколи не приживалася демократія. З давніх-давен на території сучасної України найпоширенішим і масовим способом прийняття рішення було Віче. Існувала монархія, ПАРТОкратія... Але демократії не було. Ніколи не було на нашій території демократії, крім як за всі роки незалежності. Сама історія довела, що демократична форма правління для слов'янських держав, загалом, і для України зокрема, НЕ ПІДХОДИТЬ!
Демократичну форму правління, яку нам так наполегливо намагаються прищепити, потрібно ліквідувати! Потрібно її замінити на іншу систему влади! Таку, яка буде відповідати духу й історичним традиціям нашого народу, а саме — Громадянську республіку, в якій не діє демократична формула «гроші-вибори-прихід до влади-повернення грошей з прибутком-знову вибори».
Загальний наслідок (для тих, хто ще сумнівається)
Демократична форма управління державою передбачає виборність усіх органів влади (крім виконавчих) знизу-догори шляхом проведення виборів. Однак ні їх чесність та відкритість, ні порядність кандидатів ні на що не впливають. Причиною тому є штучно створені умови за яких людина, що не має ресурсу, не може донести свої погляди і завоювати підтримку народу, яким би чесним він не був. Однак, здебільшого, такий ресурс знаходиться в руках олігархії, яка сама призначає тих, чиєму просуванню у владу буде сприяти. Наслідком цього стає прихід до влади осіб, на яких народ, завдяки демократичній системі виборів, не має НІЯКОГО впливу. Але, навіть якщо чесний і порядний кандидат і знаходить потрібний ресурс, то сам він проти системи все рівно нічого зробити не зможе. Результат же очікується один: його невдачі будуть виставлені напоказ олігархічними ЗМІ, його ім'я оббрешуть, а сам він закінчить тим, що буде обпльований своїми ж виборцями.
Бувають, щоправда, в історії деякі цікаві винятки. Наприклад, Сінгапур. Країна з демократичною формою правління, що пройшла шлях від країни третього світу до країни, що входить до десятки лідируючих країн із найбільш ефективною економікою. Але слід дуже уважно вивчати її історію, щоб зрозуміти причину цього феномену. Так, у Сінгапурі в 1960 році до влади прийшла єдина партія «Народної дії», яка практично неподільно правила 30 років. Країна була приречена. Але — Сінгапур — це парламентська республіка! На чолі її так само 30 років правив прем'єр-міністр Лі Куан Ю, геніальний економіст, фінансист, політик і Громадянин своєї батьківщини з великої літери. Він зумів створити команду технократів-однодумців, які за тридцять років буквально змінили країну і «перевиховали» населення.Отже, приклад із Сінгапуром мало схожий на приклад демократичного розвитку. Він більше нагадує монархію, з безліччю застережень звичайно. Сінгапур — це виняток, який лише підтверджує правило. Що було б, якби в парламенті Сінгапуру знаходилося 7-10 партій і прем'єрів міняли як рукавички? Та не було б цього цікавого винятку, якби авторитарні методи не нейтралізували всі демократичні механізми формування влади. В Сингапурі був жорсткий авторитаризм і успіхи країни жодним чином не залежали від народу. Їх рушійною силою були лише воля Лі Куа Ю та його команди.
Про монархію також можна сказати набагато більше приємних слів, ніж про демократію. Освічений монарх здатний, навіть за умови наявності не зовсім освіченого населення, провести досить ефективні реформи і в досить короткий термін. Історія знає чимало подібних прикладів. Як Вам приклад Об'єднаних Арабських Еміратів? Всього 30 років знадобилося шейху Рашиду і його синові, для того, щоб перетворити Дубай із рибальського селища в пустелі у найсучасніше і потужне, в економічному відношенні, місто і державу. Це — монархія! Всього 30 років знадобилося Лі Куан Ю, щоб вивести Сінгапур у десятку передових економік світу. Це демократія по-сінгапурські, чистий авторитаризм, вибори без вибору.
Зверніть увагу, що в ході передвиборної агітації, практично всі декларують нездійсненні гасла, зміст яких забувається відразу після виборів. Гроші, витрачені на цю агітацію, необхідно якось виправдати. З огляду на те, що депутати місцевих рівнів — це громадська робота без оплати, можна тільки здогадуватися, як буде відбуватися процес повернення цих грошей. Виникає питання: навіщо комусь робота на громадських засадах (без оплати), отримати яку можна, тільки витративши чималий бюджет? В результаті виходить, що ми самі себе обманюємо. Ми вибираємо вершителів своєї долі та банально сподіваємося на їх порядність.
Демократія породжує олігархію!
Демократія — це повітряна куля, яка висить у вас над головами і змушує витріщатися вгору, поки інші люди нишпорять у вас по кишенях. (Б. Шоу)
Демократія — це система влади, яка придумана капіталом і в інтересах капіталу. При демократії до влади приходять тільки ті, за кого проголосують на виборах. А голосують на виборах завжди за тих, хто краще за всіх розпіарений. А розпіарений завжди краще той, в кого вкладено більше ресурсів під час виборчої кампанії. Природньо, у капіталу завжди буде сконцентровано більше ресурсів, ніж у інших верств суспільства, незважаючи на те, що у багатих класів чисельність завжди менше. Звідси простий висновок: при демократії представлені інтереси меншої частини населення і завжди це є інтереси багатих.
Більшість «обранців народу» розглядають своє перебування при владі як час для реалізації своїх корисливих планів, час, який потрібно з максимальною користю витратити на власне збагачення, розвиток і просування власного бізнесу або бізнесу своїх родичів. Таких людей ми називаємо олігархами. Відразу ж уточнюємо, що «олігарх» — це не просто дуже багата людина. При визначенні олігархії грає роль не кількість капіталу, а суть занять людини.
Олігархія – це поєднання капіталу і влади. Олігарх – це поєднання в одній особі державного посадовця та підприємця.1
З цієї точки зору, будь-який голова сільради, який має в селі, наприклад, в безпосередньому володінні або через родинні чи інші зв'язки магазинчик, кав’ярню, млин тощо — є теж олігархом, але місцевого рівня.
Ще приклади: Стів Джобс, Білл Гейтс, Уорен Баффет, Марк Цукерберг — дуже багаті люди, але вони не олігархи, оскільки не є державними посадовцями.1
«Демократія — це не ідеал управління, але людство не придумало кращого» — це було сказано давно розумним і шанованим політиком, прем'єр-міністром Великобританії сером Уїнстоном Черчіллем. Але тоді він ще нічого не знав про таку форму правління, як Громадянська Республіка і слабо вивчав слов'янську історію, якщо не знав про віче.
Необхідно додати, що ми не тільки проти демократії, але й проти монархії, анархії чи будь-яких інших видів державного устрою, крім Громадянської республіки.